У попередній статті я визначив концептуально своє бачення ішварапранідгани. Тепер я спробую розглянути це питання з більш «практичної» точки зору, під кутом того, як саме формувати цей стан і з яких елементів він складається. Як методологію розгляду я візьму концепцію чакральної системи людини. І для того, щоб не виникало непорозумінь під час читання статті, зроблю кілька застережень.
1. Зрозуміло, Патанджалі не згадує про чакри в очевидному вигляді, тим більше, в контексті ішварапранідгани. Питання про те, звідки і коли ця концепція з’явилася в йозі, заслуговує на окрему статтю, яку я планую написати. Але, в будь-якому випадку, це не заважає мені скористатися цією методологією, оскільки в цьому і полягає мета жанру коментаря – зробити коментоване більш зрозумілим і прикладним, спираючись на більш складні знакові системи. Крім того, я сприймаю чакри як об’єктивний елемент психічної реальності, а це означає, що ігнорувати їх при будь-яких описах психічного досвіду просто неможливо.
2. Читачі, котрі практикують йогу в нашій Школі, досить добре орієнтуються в темі чакральної системи. Для решти скажу, що в цій галузі, на жаль, величезна кількість профанацій, шизотеричних і релігійно псевдойогічних містифікацій, критика яких потягнула б на окремий блог. Тому для того, щоб ми говорили однією мовою, відсилаю до уривків своєї книги з цього питання.
А ми перейдемо до безпосереднього обговорення теми статті, переформулювавши її таким чином: які чакральні переживання є проявами і елементами більш загального стану, який Патанджалі назвав ішварапранідганою?
З очевидністю, всі сахасрарні стани стосуються теми, яку ми розглядаємо, але, в силу її складності, ми їх обговорювати не будемо, а перейдемо відразу до другої (зверху) чакри, яка хоч і рідкісна, але все ж доступна для аналізу.
Аджна
Отже, основною функцією Аджни є побудова особистого світогляду, який стає джерелом сенсів для кожного з вчинків в житті людини. Якщо ця чакра розвинена, то світогляд буде складним, внутрішньо несуперечливим, таким, що описує максимальний обсяг елементів реальності та культурних абстракцій, які сприймає людина.
Якщо аджна нерозвинена, то «світогляд» людини – це уривки чужих поглядів, переконань, помилок і установок, непропущених через особисту перевірку і осмислення, висловлюючись словами Канта – ті, що не поставлені перед судом чистого розуму. Суперечливість такого світогляду зумовлює психологічні проблеми людини, її подвійність в прийнятті рішень та ін. Але мова зараз не про те, оскільки це теж дуже об’ємна тема, з якою можна познайомитися на аджнівських тренінгах. Мова про ішварапранідгану.
Основною функцією і елементом світогляду є те, що завдяки ньому людина має відповіді на багато питань. Він ніби «покриває» реальність своїми відповідями і описами. До того ж розвиненість аджни тут відіграє дуже незначну роль. Навіть неграмотна людина, тугодум має свою «точку зору» практично з усіх питань, які може осмислити. До того ж впевнений в істинності своїх суджень навіть більше, ніж справжній знавець в цій сфері. «Самовпевненість дилетантів – предмет заздрості професіоналів» (с). Дуже багато людей мають свою «точку зору» з питань політики, насправді не покерувавши навіть сотнею людей, з макроекономіки, не заробивши достатньо грошей навіть на свої потреби, з медицини, не знаючи навіть основ анатомії, фізіології й біохімії … Зрозуміло, такий рваний і нерозвинений «світогляд» можна було б поставити в глухий кут, показавши людині її промахи, внутрішні суперечності й невідповідності експериментам. Та для того, щоб хоча б побачити їх, вже потрібно хоча б трохи володіти методологією мислення і пізнання, а головне – бути готовим змінити свою точку зору під дією фактів і доказів. Більшість людей, як показує історія, на це не готові. В іншому випадку не було б ні релігій, ні квартирних скандалів, ні політичної боротьби, ні багато чого іншого, що отруює наше життя. Найцікавіше, що не тільки люди з нерозвиненим світоглядом, але і досить розвинені люди можуть як хотіти розвивати свій світогляд далі, так і закостеніти в поглядах і відповідях, які мають. Для дуже багатьох відчувати, що вони «ЗНАЮТЬ», приємніше, ніж ПІЗНАВАТИ. Однак будь-яке знання обмежене і реальність завжди слухняно підкине факти, які трохи вибиваються з теорії. Для того, щоб помітити їх, потрібно просто не відвертатися. Як казав доктор Хаус: «Cправжній вчений шукає факти, що спростовують його теорію». На відміну від звичайної людини, котра шукає факти, які підтверджують її погляди і намагається максимально не помітити всього іншого. Завжди відчувати межу свого знання, свого дискурсу, бути готовим у будь-який момент почати переглядати свої теорії з урахуванням нових обставин, відкритість до незвіданого – це і є ішварапранідгана на аджні.
Вішудха
Вішудха, як ми пам’ятаємо, чакра мови, творчості, створення нових форм. Поставимо собі питання: чим відрізняється талановитий художник, поет, композитор, просто яскравий дотепник від звичайної людини? Тим, що спостерігаючи за «звичайним», «буденним» світом, він бачить в ньому те, на що більшість просто не звернули увагу. І побачивши, творець робить це настільки опуклим, що воно стає помітним для решти. І тоді на виставці відомого фотохудожника люди запитують – «а де це знімали? У нашому місті … Невже. Ми і не думали, що тут так красиво … ». Здатність людини з розвиненою вішудхою – помічати ті елементи гармонії і краси світу, які не бачать інші – це і є ішварапранідгана на вішудсі. Її протилежність – стан, коли світ здається однаковим і одноманітним…. Вішудха за своєю природою передує аджні. Те, що помічається як гарне, може бути зрозуміле за допомогою аджни набагато пізніше. Піфагор відкрив закони гармонійного звучання струни дві з половиною тисячі років тому, фактично створивши підставу для всієї музики, а рівняння струни, які пояснили, чому ж ці закони саме такі, були розв’язані лише 300 років тому. Така різниця між вішудхою і аджною.
Анахата
Анахата – чакра почуттів. Але чому люди закохуються, відчувають інші почуття? Відповідь на це питання не надто складна, якщо подивитися на результати. Під впливом почуттів людина робить те, чого ніколи не зробила б в звичайному стані. Захоплення змушує вивчати речі, які не потрібні для виживання, любов – уживатися з людиною настільки несхожою на тебе, що простіше було б вижити самому, пізнавати внутрішній світ іншої людини. Доброта мотивує пробачати завдані збитки, які, здавалося б, не можна заповнити і т.д. Будь-яке анахатне почуття «виводить» людину за межі себе і в цьому великий парадокс, який зауважили багато духовних вчень. Щоб пізнати світ навколо себе, треба прислухатися до свого серця. А це непросто, оскільки в повсякденному житті реальні почуття найчастіше ігноруються на користь соціальним ролям. Людина, яка зробила щось просто так, з доброти, викликає підозру в дурості навіть у самої себе («що це я?»), натхненний здається божевільним, доброзичливий – корисливим …. Жодна інша чакра так безжально не експлуатується. Про почуття багато говорять, але намагаються їх якомога рідше відчувати [1] …. Загалом, ішварапранідгана за анахатою – це вміння відкритися своїм же власним почуттям.
Маніпура
Маніпура – це чакра, духовність якої іноді складно прийняти. Адже це «жорстка» чакра. Але згадаємо Бгаґавадґіту. Осягнення йи Арджуною сталося саме в маніпурній ситуації. Згадаймо китайські і японські бойові мистецтва … Міямото Мусасі, який досяг просвітлення під час поєдинку. Згадаймо й продовжимо шукати ….
Так, коли людина тільки починає напрацьовувати маніпуру, у неї виникає відчуття, що маніпура – це агресивність. Або домінантність. Або вміння тиснути на людей, «протискаючи» своє. Людина протискає своє, через деякий час до неї накопичується хмара претензій і маніпура, як не дивно, «вилітає». Тому що, насправді суть маніпури в іншому. Як написав ще Сунь Цзи в «Каноні військової науки»: «Суть війни – це мир». Тобто, ніхто (в здоровому глузді) не конфліктує заради конфлікту. Кофлікт виникає заради того, щоб встановити нові мирні відносини з іншим розподілом ресурсів. Ніхто не тисне на людину просто так. Ми тиснемо для того, щоб від людини щось отримати або щоб вона щось зробила. І, якщо можливо, (а це основний принцип дипломатії) – якщо якусь проблему можна вирішити без війни – то краще її вирішити без війни. На гарматах Людовіка XIV було написано: «Ultima ratio regum» – «Останній аргумент королів». Останній! Тобто, ти повинен бути до нього готовий. Але краще без нього обійтися. Так ось, в цьому і полягає суть того, що відбувається, точніше, суть маніпури. Тобто, насправді, суть маніпури не в протисканні, не в задоволенні своїх інтересів. Сама по собі ідея задоволення інтересів – абсурдна з тієї точки зору, що інтереси людини дуже недалекоглядні. Ну, вони обмежуються 70-ма роками життя. Розумієте? І що потім? Які у людини інтереси? Щоб тебе черв’яки менше їли чи що? Тобто, в глобальному масштабі всі інтереси – ілюзорні. А ось розвиток системи в цілому – актуально. І в цьому сенсі суть маніпури – це впорядкування. Не конфлікт, а впорядкування, знаходження нових структурних зв’язків, більш досконалих. Зауважте, що завжди після воєн, коли встановлювався мир – світ ставав складнішим. Після першої світової війни виникла організація «Ліга націй» з усіма наслідками, що з цього випливають. Після другої світової війни виникла Організація Об’єднаних націй, всесвітня організація торгівлі і так далі. Виникали все більш складні структури, а якщо не виникали – війна продовжувалась. Так ось, створення цих нових структур і є суттю маніпури. Тобто, суть домінування полягає не в тому, щоб притиснути людину. Дурне діло нехитре. Притиснув людину – вона буде мстити. Суть домінування, лідерства в іншому. Суть лідерства полягає в тому, що людям за наявності лідера живеться краще, ніж жилося без нього. Тоді лідер зможе керувати скільки завгодно часу.
З цього міркування щодо довготривалості перспектив випливає дуже важливе правило про маніпуру. Маніпура починається з думки «за що я готовий померти?». І якщо людина, врешті, ні за що померти не готова – то маніпура не сильна, все одно цю людину можна допресувати. Якогось внутрішнього, початкового стержня немає. А якщо у неї є щось, в цьому випадку, дуже важливе для неї? Ось цей стан «дуже важливого для неї» – це і є вихід на якусь більш глобальну систему, заради якої все це робиться і яка не обмежена тривалістю людського життя. І чим глобальніша система, заради якої людина працює, тим сильніше у неї відчуття на маніпурі. Це і є ішварапранідгана за маніпурою.
Свадхіштгана
Свадхіштгана й ішвара ??? Пізнання бога і сексуальність? Напевно, для багатьох людей, вихованих в постхристиянській парадигмі, де тіло і секс – це погано, дискомфортно навіть бачити поруч ці слова … (Втім, цих читачів я вже достатньо приголомшив фоткою до статті:)) … Але не краща ситуація й у індусів. Їх теж накрило хвилею пуританства (не без допомоги західних «друзів») і екскурсоводи в Кхаджурахо ліплять божевільні «виправдувальні» пояснення того, як вийшло, що на храмах зображені еротичні сцени. Правда, розповідаючи ці благопристойні байки (наприклад, вірянин приходив до храму і коли розумів, що побачивши зображення, збуджується – не заходив у храм, а йшов додому), вони хтиво облизуються. Але тут вже нічого не поробиш: пуританізм і сексуальна стурбованість – завжди дві сторони однієї медалі…. Але факт – багато шкіл Йоґи і навіть Тантри, які “накрилися” релігійністю, сприймають свадхіштгану як чакру, від якої треба, радше, позбутися, ніж її напрацювати. Результат – див. вище. А даремно. Адже якщо придивитися, саме Свадхіштгана є першою пізнавальною чакрою. Завдяки чому дитина (або дитинча тварини) швидко освоює навички? Завдяки тому, що вивчає їх в грі. І як тільки гра замінюється на серйозну діяльність, вона втомлює і є неефективною в сенсі навчання. Але ж грайливість – лише один із виявів (пелюстка) свадхістхани. Є ще сексуальність, яка змушує взаємодіяти з іншими людьми й кайфушність, яка заглиблює в переживання, й інші пелюстки… В пошуках свадхіштганних переживань – нехай це секс, смачна їжа або катання на серфі, людина освоює ту головну реальність, яка їй доступна – своє власне тіло. Пізнання ішвари починається з пізнання пракриті, а воно неможливе без повного прийняття своєї матеріальності і тілесності. На мій погляд, саме це є глибинною суттю такого кластера вчень, як Тантра. Крім того, будучи тілесною чакрою, Свадхіштгана є і містком за межі тілесності, оскільки це перша трансперсональна чакра. Де ще людина може забути себе, своє его, як не в яскравому сексуальному переживанні. Відчути тіло партнера так само, як своє, дізнатися про існування енергії і тонких, невидимих оку зв’язків між людьми, наприклад, контексту. Недарма один з епітетів Бога Любові Ками в Стародавній Індії був Маара – Вбивця. Оргазм – це, як говорили вже греки, маленька смерть. А смерть – це привід для нового народження …
Загалом, не заглиблюючись далі, ішварапранідгана за свадхіштганою – це готовність тотально пізнавати свою тілесність, віддаватися своїм бажанням і переживанням.
Муладхара
Хоча я написав, що Свадхіштгана – перша трансперсональна чакра, але є як мінімум одне трансперсональне переживання на муладхарі – це відчуття своєї «родовитості» – предків і нащадків, бажання залишити потомство, наступності життя. Здійснення цього знову ж виводить за межі себе. І це ішварапранідгана за муладхарою.
[1] Про різницю між анахатними почуттями і станами пробитої анахати, типу обрáзи чи ревнощів, див. в моїх книгах.