Є кордони, а є те, що виглядає як кордони. Перші мотивують вкладатися і пильнувати. А другі викликають бажання піти спати, коли їх відстоюються о 10 вечора люди з броньованими особистими кордонами.
Жінка дивиться на раптовий затор біля купе і вирішує розібратися по-своєму: “Проходьте, не стійте!”. Інша, що була учасницею, але не причиною затору, миттєво реагує: “Ми і так рухаємось, не треба командувати”.
Туц! Туц! Очі в очі. Нічия.
А приз хоч є в цій битві?
Затор сам зник, і жінки зайшли в купе, і я теж.
Перша хоче опустити свою полицю, але та пручається. Друга мовчки приєднується потеребити вперту річ. Перша прокреслює межу: “Це моє місце”. Друга дає відсіч: “Я знаю, я просто хотіла допомогти. Та будь ласка”, — неласкаво додає і відсторонюється.
Одна наголосила своє право говорити, інша — не чути. Перша відстояла своє місце, друга і не планувала його брати. Їдуть мовчазні, надуті, на долю більш самотні.
Знов нічия?..
На кшалт цього ж побачила в Тредс: чоловік описує як поставив на місце сусідку. Причина — сусідка хотіла дізнатися: хто ти такий, вперше бачу. Хтотакий задав те ж саме питання у відповідь, і розійшлися… при своїх і плюс трішки гніву і самотності.
Засудження? Нуль.
Є певний етап, коли корисна людина має навчитися бути незручною, жорсткою, недоброю. Сто відсотків є. Бо зручна не залишиться одна, але і щастя-радості не буде. Як зручну річ не залишають без діла, так і таку людину не залишать. Але що хоче річ, діла нікому немає.
Нормально і правильно вчиться бути корисною і незручною за своїм вибором. Якщо буде щось тільки одне з цього, то буде некомільфо…
І потім наступає час… Коли поставити кордон — як два пальці об асфальт. Само, на автоматі. В долю секунди, і пох, що думають оточуючи.
О, це прийшов час вчитися розширяти свій вибір. Кордони вже так легко, буквально на автоматі будуються, що їх стає забагато. Важко тримати, і скучно.
Наприклад. Так, фантазія: якщо б перша жінка пильніше подивилася б на інших — чи потрібно когось підштовхувати? А воно і не потрібно. А друга б, замість кордону, змогла б побачити ще одну сильну жінку поруч. Ну круто ж, тим паче в дорозі, з можливими евакуаціями. Та вони б вдвох весь вагон без зайвого клопоту евакуювали стільки разів, скільки потрібно, і ще б чаю попили між ділом.
Якщо б “тихтотакий” побачив за незграбною фразою сусідки жінку, яка піклується про їх спільний простір — та міг би порадіти такій бойовій одиниці в своєму домі: вона ж покерує тут всіма від курʼєра до ЖЕКу. Невже не потрібна така поруч?
А сусідка б, ну знову, фантазія, подивилася б на чоловіка, подивилася б… та зробила б комплімент (ну не дарма вона його сьогодні наче вперше побачила!) — який гарний тут сьогодні проходить мимо, ну.
Тож коли людина вміє і корисною бути, і незручною — і все за за своїм вибором, то час розширювати особисті кордони. Складніше, так, але наскільки ж ефективніше.
І приємніше )
Автор: Галина Хенсон
