Нещодавно в одній дискусії серед викладачів йоги прозвучало твердження: «йога не політична». Ця фраза була вимовлена французьким колегою настільки впевнено, що майже не зустріла заперечень. Більше того, її було сприйнято як самоочевидну істину, що не потребує доказів. Мене це здивувало. Не тому, що я вважаю йогу політичною в сучасному партійному сенсі. І не тому, що мені хочеться втягти духовну традицію в ідеологічні суперечки. Навпаки. Мене здивувало, наскільки легко було прийняте твердження, яке саме потребує серйозного обґрунтування. Після розмови я повернувся до цієї теми вже в особистому листуванні з автором висловлювання. Підсумком роздумів стала ця стаття.
Моя теза проста: йога ніколи не була аполітичною. Ба більше, вона не може бути поза політичним за самою своєю природою. Тут важливо одразу обмовитися. Коли я говорю про політику, я маю на увазі не боротьбу партій, не державну пропаганду і не новинний порядок денний. Я говорю про політику в її класичному сенсі. Саме слово політика походить від грецького polis — міста як спільноти вільних громадян. Політика — це мистецтво спільного життя, обговорення спільного блага, ухвалення рішень, що стосуються всіх членів спільноти. Це простір, де людина перестає бути виключно приватною істотою і стає учасником спільної дхарми. Саме в цьому сенсі мені видається неможливим говорити про йогу як про аполітичну традицію.
Якщо існує поняття, навколо якого будується майже вся індійська духовна думка, то це свобода. Звільнення — мокша, кайвалья, нірвана — виступає найвищою метою більшості філософських шкіл Індії. Йога не обіцяє людині комфорт або психологічне благополуччя; її метою є свобода. Але свобода ніколи не виникає в порожнечі. Вона передбачає здатність самостійно мислити, розрізняти, ухвалювати рішення і нести відповідальність за свої вчинки. Будь-яка жива школа йоги — це не натовп послідовників, а спільнота людей, яких об’єднанує прагнення до знання, що веде до розвитку і звільнення. Така спільнота неминуче стає простором обговорення, згоди і незгоди, передачі авторитету, розподілу відповідальності. Іншими словами, вона неминуче набуває політичного виміру. Звичайно, історія знає безліч протилежних прикладів. У йозі існували авторитарні школи, культ особистості гуру, догматизм, фанатизм і навіть відвертий тоталітаризм. Але всі ці явища говорять не про природу йоги, а про слабкості людської природи. Будь-яка традиція, що втратила здатність до вільного мислення, поступово перетворюється на ідеологію. І тоді закінчується не політика — закінчується сама філософія.
Історія Індії наповнена сюжетами, в яких правителі звертаються до йогів і мудреців. Від царів, які приходять за настановою до лісових ріші, до середньовічних правителів, які запрошували філософів до двору, — духовний учитель ніколи не існував поза суспільним життям. Можна заперечити, що йог не ухвалював державних рішень особисто. Але вплив не зводиться до адміністративної влади. Той, хто формує світогляд правителя, нерідко чинить більший вплив на долю держави, ніж сам міністр. Таких подвижників в індійській традиції було безліч, але навіть двох добре відомих прикладів достатньо, щоб побачити цю закономірність. Васіштха — ріші, йогін, наставник і радник Рами — в епічній традиції має настільки незаперечний авторитет, що цар Дашаратха слідує його слову навіть тоді, коли йдеться про відправлення юного Рами в похід. Після відходу Рами і смерті Дашаратхи Васіштха утримує Айодхью від внутрішнього розколу, зберігаючи стійкість царства до повернення законного правителя. Не менш показовою є і традиція Натхів. Ми маємо історичні свідчення про те, що великий могольський імператор Акбар відвідував святині Натхів, отримував настанови від їхніх учителів і робив щедрі пожертви сампрадаї. Вплив Натхів не обмежується середньовічною історією. Їхній найбільший монастир — Горокхнатх Матх у Горакхпурі — і сьогодні зберігає помітний вплив на суспільне і політичне життя штату Уттар-Прадеш, а кілька поколінь його махантів брали безпосередню участь у політиці регіону. Тому стверджувати, що йога не має стосунку до політики, означає ігнорувати цілий пласт її власної історії.
Особливо виразно політичний вимір йоги проявився у XIX–XX століттях. Свамі Вівекананда зазвичай сприймається як великий популяризатор веданти і йоги на Заході. Однак його діяльність мала значно ширший сенс. Його виступи повертали індійцям почуття культурної гідності в епоху британського колоніалізму. Його знаменита промова на Всесвітньому парламенті релігій у Чикаго була не лише духовним маніфестом, а й утвердженням права Індії говорити власним голосом. Сам Вівекананда заперечував свою участь у політиці, однак його ідеї надихнули ціле покоління мислителів і лідерів національного руху, включно з Махатмою Ганді. Ауробіндо і зовсім пройшов шлях від революційного діяча до одного з найбільших філософів сучасної Індії. Історія традиції натхів також неодноразово перетиналася з питаннями влади, суспільного устрою і захисту держави. Усе це показує одну просту річ: духовна практика ніколи не існувала в історичному вакуумі.
Головний аргумент, однак, лежить глибше за історичні приклади. Йога передбачає реальну зміну людини. Якщо практика справді приводить до більшої ясності розуму, зрілості, здатності розрізняти, володіти собою, співпрацювати з іншими, ясно говорити і брати на себе відповідальність, то неминуче виникає вплив. Така людина стає тією, до кого звертаються за порадою. Вона здатна організовувати людей, розв’язувати конфлікти, створювати спільноти, формулювати смисли. Іншими словами, духовний розвиток природним чином набуває суспільного виміру. Політика починається не тоді, коли людина вступає до партії. Вона починається тоді, коли вона бере на себе відповідальність за спільний простір життя. У цьому сенсі зрілий йог виявляється політичною фігурою незалежно від власного бажання.
Коли говорять: «йога поза політикою», найчастіше мають на увазі зовсім інше. Під цим зазвичай розуміють, що йога повинна залишатися нейтральною, не втручатися в суспільні процеси і не займати позицію. Однак абсолютна нейтральність неможлива. Відмова брати участь в обговоренні суспільних питань — теж політична позиція. Мовчання ніколи не перебуває поза історією. Більше того, твердження, що духовна практика не має стосунку до суспільного життя, легко перетворюється на зручну форму безвідповідальності. Якщо звільнення стосується виключно мого внутрішнього стану, то доля суспільства перестає бути моєю турботою. Таке розуміння погано узгоджується з індійською традицією, де поняття дхарми, артхи і відповідальності перед світом ніколи не зникали з поля зору філософії…
Автор Дмитро Данилов
