Головною особливістю анатомії серця людини є наявність провідної системи, яка генерує та підтримує сталість серцевого ритму. Будова провідної системи в порядку формування та передачі збудження:
• Вузол Кіс-Флака (синусовий вузол, або водій ритму) розташований у стінці правого передсердя біля гирла порожнистих вен.
• Вузол Ашоф-Тавара (атріовентрикулярний вузол) — нижня частина міжпередсердної перегородки.
• Атріовентрикулярний пучок Гіса, що розгалужується на праву та ліву ніжки
• Волокна Пуркіньє.
Існують також різні провідні шляхи, що з’єднують між собою праве та ліве передсердя.
Провідна система серця
У природному водії ритму серця виникають електричні імпульси. Вони проходять через передсердя та змушують останніх скорочуватися, до атріовентрикулярного (тобто передсердно-шлуночкового) вузла, що розміщений на межі передсердь і шлуночків. Потім збудження по провідних тканинах поширюється в шлуночках та викликає їхнє скорочення. Після цього серце відпочиває до наступного імпульсу, з якого починається новий цикл.
Гістологічно провідна система є атиповою м’язовою тканиною, близькою за будовою до ембріональної. Провідна система володіє унікальною якістю — здатністю до автоматії — здатністю генерувати імпульси збудження незалежно від процесів, які відбуваються в нервовій системі й організмі загалом. Це довели в дослідах з видаленням серця: за певних умов воно здатне скорочуватися й розслаблятися і поза організмом, зберігаючи правильний ритм.
В умовах цілісного організму діяльність серця регулюється симпатичною і парасимпатичною нервовою системою, а також надсегментарним апаратом вегетативної системи, корою головного мозку.
Останніми роками фізіологи (В. М. Покровський і співавт.) висловили припущення щодо можливості існування не тільки коригувальних, а й пускових впливів нервової системи на темпоритм серцевих скорочень. На підставі численних дослідів було сформовано уявлення про існування «центрального генератора ритму серця». Основне завдання цього утворення — формування пристосувальних (адаптативних) реакцій з боку серцево-судинної системи у природних умовах. Основною і необхідною ланкою в дії цього рефлексу є блукаючий нерв, який проводить до серця «нову мелодію» скорочення.
Під час одного з дослідів, людям пропонували дихати часто і ритмічно (завдання — змоделювати «залповий» тип подачі імпульсів, характерний для центральної нервової системи під час відповіді на імпульси з периферії). Щойно частота дихальних рухів на хвилину перевищувала частоту серцевих скорочень, обидва ритми починали синхронізуватися і частішати / ставати рідшими в певному діапазоні синхронно. Це пояснювалося іррадіацією збудження з нейронів дихального центру на «серцеві» (обидва розташовані в довгастому мозку) і формуванням єдиного темпоритму серцевими нейронами, що за допомогою вегетативної системи передавався до провідної системи серця.
На основі аналізу даних, які отримали під час проведення описаних дослідів, можна припустити, що схожим є один із механізмів впливу на організм людини дихальних вправ йоги — пранаям (капалабхаті, акапалабхаті, бхатрики, в яких частота дихальних рухів досягає 120 на хвилину). За регулярної практики можливо очікувати підвищення скоординованості в роботі дихального, серцево-судинного центрів і вегетативної нервової системи.
До того ж, фізіології відомий ще один дуже цікавий феномен: при відтворенні серцем центрального ритму різко змінюються електрофізіологічні параметри діяльності синоатріального вузла. Під час роботи в традиційному режимі збудження виникає в одній точці вузла, під час запуску ж центрального ритму у формуванні збудження задіюються безліч клітин. У разі регулярного відтворення ситуації формується найефективніша, а отже, і більш адаптативна реакція з боку найбільш традиціоналістської системи людського організму — провідної системи серця. Тож можна говорити не тільки про тренування злагодженості регуляторних систем, а й про фізіологічний механізм адаптації з боку провідної системи.
Інші механізми впливу асан і пранаям докладно описано в книжці Сафронова Андрія Григоровича «Йога: фізіологія, психосоматика, біоенергетика».
Авторка: Олена Ахрамеєва, Харків 2010
