Особисті кордони (известные также как личные границы) — фіча чи баг?
Чи круто мати кордони? Чи слід ними пишатися, чи слід їх ховати? Єдиної відповіді не існує, але ж існує поле питань для міркувань та пошуку відповідей.
У нас є фізичні межі — вікна, стіни, стеля, підлога. Класно вміти їх захищати. Й це доволі складна навичка — вміти відстояти те, що вважаєш своїм.
Що ще? Гроші, ресурси, домовленості — більш віртуальні речі, але захищати їх теж варто.
Що ще? Уявлення про себе та свій образ — чи варто захищати їх? Адже що станеться, коли зруйнується образ та уявлення про себе? Чи не відчуття свободи бути будь-ким та поступати як бажано отримуємо ми натомість? Свобода від необхідності підтримувати образ та свобода від ілюзії про те, що ти можеш захистити кордони цього образу. Чи не є ж тоді руйнування образу — не втратою, а звільненням?
Якщо особисті кордони порушили, тож вони не витримали зустрічі з реальністю. Тобто порушили не кордони, а наші уявлення про них.
Це все філософські балачки, давайте ж подивимось на життя.
Подивимось на європейську систему викладання, яку я називаю «виживуть лише ті, кому більше треба».
Викладачі не спонукають робити завдання, не виправляють помилки (поки не попросиш). Щоб не торкатися твоїх кордонів. Треба збагнути самостійно, що щось йде не так та задати відповідні питання. Це якийсь новий рівень устрою суспільства, коли ти сам повинен відкрити двері своїх кордонів та запросити зворотний звʼязок увійти. Можна вчитися, мати розуміння з кожного предмету, та ніхто тобі не скаже, що це розуміння хибне, поки не попросиш. Бажаєш мати ілюзії щодо свого рівня знань — велком.
Тож, міркуючи про власні кордони, я для себе розрізняю кордони як фічу — межі моїх ресурсів, що їх треба контролювати та кордони як баг — уявні, яких варто позбутися. Чого й тобі раджу, бо це й є — свобода.