Для цілей подальшої інтерпретації Йога Сутри нам необхідно ознайомитися з різними способами опису психіки та змісту психопрактик. Я вже розглядав це питання у своїх монографіях, тому не стану писати нову статтю, а процитую уривок із останньої монографії «Психопрактики в містичних традиціях: від архаїки до сучасності». Наполягаю, щоб читач, який захоче зрозуміти зміст наступної статті про психологічну інтерпретацію ґун, ознайомився з цим текстом. Заздалегідь прошу вибачення за складність тексту.
Отже: «Енергетична парадигма описує психіку як систему енергетичних об’єктів. У цій парадигмі внутрішньопсихічні процеси зводяться до таких операцій, як відбирання енергії, розрядка енергії (відреагування), надання енергії, перенесення енергії від одного змісту до іншого (формування реакції), перехід енергії з однієї форми в іншу (конверсія), породження енергії. Хоча енергетичний підхід формально був уперше сформульований Фройдом (сам Фройд називав його «топіко-економічним»), інтуїтивно він використовувався в багатьох релігійно-філософських системах. Справді, практично в усіх релігійних системах існують такі поняття, як «ритуальна чистота», «духовне очищення» тощо, що субстанціонують психіку та її елементи. Історично вперше такі уявлення з’явилися в аніматизмі — уявленнях про особливу безособистісну нематеріальну силу — енергію («мана», за термінологією народів Океанії), що пронизує всі об’єкти матеріального світу, одухотворює їх і впливає на них. Аналогічними є поняття пневми, прани, кі тощо. Можна стверджувати, що енергетичні уявлення є архетипними.
Просторова парадигма охоплює кілька вимірів, одні з яких мають змістово-психологічний характер, а інші — формально-топічний:
- психосоматичний вимір (конверсія);
- свідоме — несвідоме (витіснення);
- інтерпсихічне — інтрапсихічне (інтроєкція);
- простір діяльності (заміщення);
- «напрямок»;
- «розширення — звуження»;
- «розмикання — замикання»;
- «відстань»;
- «верх — низ».
Остання парадигма є основоположною в християнській антропології, слугуючи підґрунтям для категорій «горнє — дольнє», «небесне — земне» тощо. У складі часової парадигми розглядаються операції часового контрастування, поміщення пережитої події у довготривалу перспективу, фіксації на певному часовому моменті. До генетичної парадигми належать механізми регресії, катарсису, інтроєкції, сублімації. У межах інформаційно-когнітивної парадигми розрізняються два виміри — «оцінки» та «інтерпретації»: до першого належать різні оціночні операції — як інтра-, так і інтерпсихічні, а до другого — операції перцептивного або інтелектуального тлумачення пережитих подій і обставин (раціоналізація, ідентифікація, проєкція та ін.).
За аналогією з наведеними парадигмами ми можемо виокремити підходи, використані різними авторами для опису антропологічного змісту релігійних психопрактик і пов’язаних із ними переживань. Емпіричний підхід до опису релігійної психопрактики ґрунтується на безпосередньому описі переживань, що виникають унаслідок подібної практики. Вперше емпіричним підходом скористався В. Джеймс, який наводив у своїй монографії [72] докладні описи переживань, зроблені самими учасниками цих переживань, і зіставляв безпосередній зміст подібних переживань. Попри недосконалість і суб’єктивність, емпіричний підхід є одним із основних не лише при описі релігійних, а й інших типів переживань, наприклад трансперсональних, що виникають під час сеансів ЛСД-терапії та інших трансперсональних технік [62]. Окрім суб’єктивності, емпіричний підхід має низку інших недоліків: зокрема, він вимагає безпосередньої участі людини, що зазнала відповідного переживання, та її бажання поділитися змістом переживань, що не завжди можливо при дослідженні релігійного досвіду. Крім того, емпіричний підхід не дає змоги описати внутрішньопсихічні процеси, пов’язані з переживанням або його причиною. Водночас такий підхід дозволяє обійти складну методологічну чи ідеологічну проблему інтерпретації релігійного переживання як суто психологічного, що знецінює його духовний зміст і не приймається прихильниками релігійної психології.
«Енергетичний» підхід був використаний Фройдом у його пізніх працях для опису явища зменшення внутрішньопсихічної напруги при катарсисі, яке він порівняв із процесом вивільнення «замороженої» у травмуючій ситуації «психічної енергії». Питання про субстанціальність чи метафоричність цієї «енергії» вирішується по-різному в різних напрямах.
Так, сам Фройд розглядав «енергію» як метафору, проте його найближчий послідовник В. Райх [201] сформулював «оргонну» теорію, що ґрунтувалася на субстанціональності психічної енергії — оргону. У сучасній психотерапії цей підхід із успіхом використовується в багатьох напрямах, переважно тілесно-орієнтованого характеру, однак питання про «реальність» енергії сором’язливо обходиться. Енергетичний підхід добре описує суть таких практик, як сповідь і самосповідь, ритуальні очищення, катарсичні танці, карнавальні практики тощо. «Структурно-психологічний» підхід дає змогу описати психопрактику як процес внутрішньої реструктуризації психіки. Найбільш розробленою методологією опису внутрішньопсихічної реальності володіє психоаналіз, причому найбільш адаптованими для опису релігійних феноменів є концепції Юнга. Практична терапевтична спрямованість психоаналізу робить його єдиною системою, що має дієву систему опису внутрішньопсихічних змін, які відбуваються внаслідок будь-якої психопрактики. Сам психоаналіз створювався як психотерапевтична практика, що ставить перед собою завдання розширення свідомої сфери людини за рахунок поглинання нею об’єктів несвідомої сфери шляхом їх усвідомлення. У міру зростання і зміцнення свідомості зменшується кількість несвідомих сил, що тиснуть на неї, а позиції самої свідомості стають дедалі міцнішими, що й забезпечує її звільнення від афектів несвідомого. Слід зазначити, що на цьому шляху також відбувається об’єднання свідомості з різними несвідомими архетипами та субособистостями, однак не за рахунок поглинання свідомості цими архетипами, а навпаки — за рахунок поглинання свідомістю енергії, емоцій, досвіду, знань, що містяться в них. Фройд сформулював цей базовий принцип психотерапії знаменитою формулою: «Там, де було Воно, має стати Я». Дану концепцію суттєво розвинув К. Ґ. Юнг, який увів у обіг категорії «самості» та «персони». Самість — водночас і символ возз’єднання свідомості й несвідомого, і трансценденція щодо них. Вона може бути описана лише частково, а частково — до певного часу залишається непізнаваною й невизначуваною. На несвідомому рівні самість є архетипом, що виявляє себе в сновидіннях, міфах і казках як «високопоставлена особистість». Персона — це соціальні ролі-маски. Спираючись на цю методологію, Юнг сформулював мету психопрактик, метафізично закладену у властивій самій психіці потребі, — індивідуацію, процес, у якому особистість набуває повноти й цілісності свого буття.
Структурно-психологічний підхід пройшов значний шлях еволюції. Головним чином детальніше диференціювалися внутрішньопсихічні об’єкти. Так, були додані такі категорії, як «захисні механізми» (А. Фройд [321]), «надсвідомі програми та сценарії» (Е. Берн [21]), «субособистості» (Р. Ассаджолі [13], Ґ. Ґурджієв [205]), «життєві позиції» (Р. Гарріс), «перинатальні матриці» (С. Гроф [61]) тощо. Відповідно уточнювалися й цілі тих чи інших психопрактик — як релігійних, так і створюваних у межах психотерапевтичних шкіл. Структурно-психологічний підхід (попри те що цей термін і не вживався) використовувався в працях вітчизняних дослідників, присвячених близькій проблематиці, наприклад у роботі Ж. Юзвак [363, с. 141].
Екзистенційний підхід пов’язаний з описом ритуалу як набору дій, що здійснюються в особливій реальності, пов’язаній із сакральним світом людини. Процеси, що протікають у цьому світі, не можуть бути адекватно описані з точки зору логіки звичайного світу [359]. Такий підхід досить поширений в антропології, однак може з успіхом застосовуватися і для опису релігійних практик — тим більше що з психологічної точки зору значна частина релігійних ритуалів може являти собою психопрактики.
Синтезом енергетичного, структурно-психологічного та феноменологічного підходів можна вважати «енергійний» підхід, що пропонується С. Хоружим і сходить до способу опису духовних практик, прийнятого в ісихазмі. Згідно з енергійним підходом, «людина змінює “всю себе”…, проте себе, взятої й розглянутої не субстанціально, а діяльнісно та енергійно, як сукупність усіх фізичних, психічних, розумових рухів і імпульсів, які Православ’я називає “тварними енергіями”. Така сукупність або ж конфігурація енергій є “енергійним образом” людини, її проєкцією в план енергії, вимір буття-дії…. Практика … здійснює перетворення “себе”, власного енергійного образу, що подвизається до певного типу, визнаного метою і призначенням, “телосом” Духовної практики» [309]. Зовнішня схожість «енергійного» підходу з енергетичним підходом психоаналізу впадає у вічі. Вона визнавалася й автором цього підходу: «За методом і підходом до висунутої нами моделі найближчий Фройд і психоаналіз: вони розвивають енергійний дискурс про людину і поглиблено аналізують феномени Межі». Проте С. Хоружий, перебуваючи в явно релігійному контексті, чітко розмежовує себе з психоаналізом: «…але ця близькість, однак, підривається в корені протилежністю багатьох принципових позицій. Психоаналіз — ідеологізований дискурс, він включає у свою орбіту лише одну частину Антропологічної Межі, топіку Несвідомого, і войовничо заперечує існування інших — передусім мета-антропологічної Межі» [309].
На наш погляд, відмінність підходів є глибшою і полягає також у тому, що «енергія» в контексті «енергійного» підходу є самовідчуттям, способом самосприйняття людини, про що свідчить наведена вище цитата, тоді як «енергія» психоаналітичного підходу є підставою для тих чи інших спостережуваних — зокрема самою людиною — процесів, однак сама спостережуваною не є. У цьому сенсі підходи відстоять один від одного значно далі, ніж здається на перший погляд. Таким чином, сучасна наука має досить різноманітний арсенал засобів для опису внутрішнього змісту психічних переживань, які можуть бути застосовані при дослідженні релігійних психопрактик».